“Іноді ми заходили в ліс і бачили, що на ділянці у 300 метрів лежить 60 тіл”: як волонтери “Плацдарму” евакуюють тіла полеглих бійців  

Щоденно українські військові беруть участь у боях і, на жаль, іноді не повертаються із завдань. Їхні тіла через інтенсивність обстрілів лишаються на полі бойових дій. Бувають випадки, коли їх дуже важко евакуювати. Проте є громадська ініціатива, яка взяла на себе цю місію. Очільник пошукової групи “Плацдарм” вже 26 років шукає тіла загиблих українських солдатів, останні 11 років – у російсько-українській війні.  

За понад три роки повномасштабної війни команді волонтерів вдалося повернути орієнтовно 2700 тіл. Йдеться про тіла українських захисників, російських військових і цивільних. Крім того, волонтери беруть участь в евакуаційних завданнях, коли перевозять тіла з одного місця в інше. Якщо врахувати такі евакуації, то загалом “Плацдарм” повернув додому орієнтовно 5000 тіл.

За визначенням самих волонтерів, вони повертають не тіла, а душі померлих, які знаходяться в полоні війни.

Про те, як це – шукати тіла українських воїнів, збирати руками їхні рештки і повертати пам’ять про них рідним – ZMINA поговорила з командиром і головою пошукової групи “Плацдарм” Олексієм Юковим.

Війна не відійде від нас, допоки не буде поховано останнього воїна

Ви займаєтеся пошуками загиблих військових 26 років. Починали з розкопок на місцях битв Першої та Другої світових воєн, а з 2014 року займаєтеся пошуком та евакуацією тіл загиблих у російсько-українській війні. Чому це так важливо для вас? 

Людяність ніхто не скасовував. У кожного загиблого є родина. Кожного солдата чекають вдома. На жаль, Перша і Друга світові війни показали, якщо ми не будемо збирати загиблих, то наступні 80–100 років ми будемо постійно перебувати у війні. І розуміння того, що таке війна, буде віддалятися на другий план. Але війна нікуди не відійде від нас, допоки не буде поховано останнього воїна. А вони знаходяться скрізь: і в лісах, і в полях. Треба розуміти: якщо ми їх не поховаємо, якщо ми не будемо людьми, то у людства немає шансу на виживання.

Ваш вид волонтерства один із найскладніших, бо ви постійно стикаєтесь зі смертю. Як ви це переживаєте всі ці роки? І що допомагає зберігати психічне здоров’я?

Багато факторів. Із кожним роком ти розумієш, що цих факторів стає дедалі більше. Зокрема, важко було б погодитись з тим, що ці обірвані життя вже не мають цінності ні для кого, окрім рідних і близьких. Це робота справді дуже важка. Бо ти постійно перебуваєш у вкрай важкому емоційному стані, адже все пропускаєш через себе. Але у батьків загиблих і у цих душ, котрі знаходяться в полоні війни, єдина надія на такі пошукові групи, як наша і пошукові групи Генштабу ЗСУ. Тож учасники цих пошукових груп віддаються на всі 100%. І це не просто волонтерська діяльність, це місія цих людей на землі. Коли я бачу всі жахи і зло війни, я іноді не розумію, як я опинився на цій планеті. Я не можу усвідомити, навіщо потрібні ці страшні війни. Я не розумію, як можна вбивати за національною ознакою, за територію, за мову, за прапор. 

Хотілося б, щоб кожна людина зрозуміла, що вона насамперед людина. І найважче саме за це боротися. Кожна людина на цій землі має свою місію. І її треба виконувати, адже за всі свої дії нам доведеться відповідати. І не лише за законами, ухваленими на цій землі, а й за законами моралі. І наші вчинки будуть прямим доказом того, які ми люди, хто ми такі, і навіщо ми на цій землі.

На жаль, наш ворог ставить собі за мету вбити не лише якомога більше військових, а й цивільних. Між нами і Росією є велика різниця. Бо ми захищаємося, щоб було майбутнє у нас і у наших дітей. А вони прийшли вбивати, щоб забрати у нас майбутнє. І як би вони не називали цю війну, війна залишиться війною. Нас убивають тільки за те, що ми українці. Таким же безглуздям було, коли Гітлер знищував ромів, євреїв також за національною ознакою.

Але в Росії все так аргументовано підтасованими історичними фактами, що люди, котрі йдуть нас вбивати, справді вірять у те, що роблять. Я думаю, вони, можливо, й розуміють, що не праві, але зупинитися вже не можуть. Адже ніхто не хоче відповідати за воєнні злочини, вчинені стосовно народу України. Так само вони вчиняють злочин і проти свого народу, посилаючи на смерть своїх солдатів і знищуючи тих, хто не боїться говорити правду. Ця розв’язана Росією війна лозунгів призвела до того, що сьогодні люди радіють вбивству інших людей. Ми не раз бачили, як росіяни радіють загибелі наших дітей. Людяність втрачається на війні миттєво. Одним вибухом бомби чи міни. Але нам не потрібні чужі землі, чужа країна. Нам потрібна воля, за яку ми зараз боремося. Нас прийшли вбивати тільки за те, що ми хочемо бути вільними.

Під час повномасштабної війни процес пошуку тіл значно ускладнився

На ваш погляд, у чому відмінність між пошуком тіл на початку антитерористичної операції і зараз, під час повномасштабного вторгнення?

З 2014 року, коли працювала місія “Чорний тюльпан”, була велика кількість пошукових загонів, які працювали на окупованих територіях. Тоді були домовленості з так званими ДНР та ЛНР. Пошукові групи заїжджали на ту територію і збирали тіла загиблих воїнів. У ті часи війна ще не перейшла на всю територію України. І, на жаль, більшість нашого населення тоді погано усвідомлювала, що таке війна, і що вона вже почалася. На жаль, і зараз не всі бачать, що з 2014 року нас вбивають. А в ті часи війна була далеко. І насправді дуже важко було все це організовувати з 2014 року. Потім почалася місія “Евакуація 200”. Це гуманітарна місія ЗСУ.

У 2022 році все це змінилося, і можливості забирати тіла також змінилися. Нам зараз допомагає Червоний Хрест, допомагають різні міжнародні організації. І в 2022 році під час російського повномасштабного вторгнення ми зрозуміли, що таке справжня повномасштабна війна, коли нас знищують з усіх боків. І тіл було настільки багато, що евакуація відбувалася дуже важко. Нам доводилося заїжджати на територію, де стріляють. Адже в 2014 році домовленості були, а зараз їх немає. Тобто ми заїжджали на свій страх і ризик на окуповану територію і ледве звідти поверталися. І зараз також дуже важко. У 2022 році це була війна артилерії, танків і піхоти. А нині ми бачимо, що триває війна дронів. У людини, яка перебуває на передовій, шансів відсотків п’ять, щоб там вижити, якщо у неї немає РЕБа, помпової рушниці та інших видів зброї.

Волонтери пошукового загону “Плацдарм” Олексій та Артур, які займаються пошуком загиблих військових в російсько-українській війні. Фото: Поліна Куліш, “Ґвара Медіа”

Як саме відбувається процес пошуку, ідентифікації та евакуації останків загиблих військових?

Якщо пошукові дії проводяться на деокупованій території і в зоні бойових дій, – це різні речі. На звільнених українських землях проводити пошукові роботи більш-менш нормально. Нам допомагає поліція, працюють пошукові групи Генерального штабу, СБУ. Ми разом співпрацюємо і вирішуємо, хто яку локацію відпрацьовує. Якщо ми знаходимо тіла, ми повідомляємо один одного або ж поліцію. Тобто тут процедура більш-менш зрозуміла. Після того, як ми знаходимо тіло, фіксуються речі, які могли при ньому бути або сліди злочину. Поліція забирає тіло і вносить в Єдиний реєстр досудових розслідувань. Далі тіло передають на судово-медичну експертизу. І там уже беруть зразки ДНК для встановлення особи. 

Але, якщо ми говоримо про територію зони бойових дій, безпосередню зону зіткнення, процес пошуку дуже ускладнюється. Трапляються випадки, коли одне тіло ми виносимо 5 днів. Спочатку проробляємо до нього логістику, дроном пропрацьовуємо місцевість для того, щоб її було простіше пройти. Потім ми розміновуємо цю територію, розчищаємо від гілок, на це йде 2–3 дні. При цьому ми не можемо цілий день працювати. Наприклад, ми працюємо з третьої до четвертої ранку. Тільки-но починає світати, робота закінчується, тому що з’являється дуже багато дронів.

Тобто на важких локаціях минає 3–4 дні, перш ніж ми дійдемо до тіла. Для того, щоб забрати тіло, пакетами ми вже не користуємося, ми використовуємо ноші або просто виносимо тіло на собі. Несемо або вдвох, або кожен несе сам, залежно від того, скільки виносимо тіл і в якому вони стані. Скелетовані залишки ми за можливості збираємо в спальник, інколи виносимо в рюкзаку, а інколи – прямо на собі. Бо ми розуміємо: якщо ми розкриємо пакет, нас помітить дрон, і тоді ми вже не вийдемо. Тобто ця процедура більш складна. А останнім часом вона стала ще складнішою. Якщо вороги бачать будь-який рух, незалежно від того, що ти робиш, чи збираєш тіла, вони починають нас знищувати з усього, що у них є.

Тож процес дуже ускладнився. Але ми розуміємо, що у хлопців, які там лежать, інших шансів немає. Рідним, які переживають, що тіло їхнього загиблого родича не забирають, потрібно розуміти, що командиру послати туди евакуаційну бригаду з двох-трьох осіб вкрай ризиковано. Це може коштувати цій евакуаційній бригаді життя.

Рештки тіла російського військового, яке знайшли пошуковці “Плацдарму” в лісі на кордоні Харківської та Донецької областей. Фото: Гнат Голик, “Ґвара Медіа”

Через пальці пропускаємо 200 на 200 метрів землі і знаходимо майже всі рештки людини

Коли ви приходите на локацію і там знаходите лише рештки людини, як ви їх збираєте?

У безпечній зоні – це одна справа. У нас є час і можливості. Ми по квадратах розбиваємо територію. Наприклад, було пряме влучання в людину 152-м снарядом. Тобто людину розкидало на 200 метрів навколо. Ми проходимо спочатку територію, оглядаємо на наявність вибухонебезпечних предметів. Якщо вони є, приїжджають сапери, їх знешкоджують, а вже потім ми проводимо подальшу перевірку. Тобто встановлюємо локацію, її параметри, наскільки розкидало тіло, і вже сантиметр за сантиметром за допомогою кісточок, ножів, лопат, ми проробляємо всю цю локацію і збираємо рештки тіл. Тобто через пальці пропускаємо, наприклад, 200 на 200 метрів і знаходимо майже всі рештки людини.

Якщо ця територія небезпечна, то у нас завжди працює наша камера і ми контролюємо ситуацію. У нас може бути всього 20–30 хвилин. Тоді ми працюємо швидко і по-максимуму. Іноді доводиться по декілька разів заходити на локацію, щоб максимально зібрати людину і щоб матерям не довелося двічі ховати свою дитину.

Ваша команда співпрацює з різними спеціалізованими державними органами, які займаються пошуком тіл загиблих військових. Як координуєте з ними свою роботу?

Ми співпрацюємо з Національною поліцією, Генеральним штабом, зі Службою безпеки України, контррозвідкою, іншими підрозділами, які стоять на лінії зіткнення. Усі дії ми узгоджуємо, обговорюємо, створюємо план дій, щоб кожен знав, як діяти. Насправді, це дуже важко, але все це працює. Якщо б бойових дій не було, наприклад, тривало якесь-там перемир’я, можна було б заходити і відпрацьовувати територію. Але, щоб по нас не стріляли, щоб російська сторона знала, що ми не окопуємося, не ставимо міни, а лише забираємо тіла загиблих. 

А коли ви виїжджаєте на локацію, то ви якось турбуєтесь про свою безпеку і про безпеку команди?

Звичайно. У нас переважно виїжджає дві людини на локацію. Також ще долучається водій, але він під’їжджає лише до потрібної локації. Крім того, іноді ми домовляємось з військовими, щоб вони надали нам супровід до якоїсь ділянки. Звичайно, всім страшно і важко.

Дві людини фактично працюють в зоні бойових дій. Адже чим більше людей задіяно, тим менше шансів вийти з локації. Нам доводиться дуже важко працювати. До того ж ми одягнені в бронежилети, у нас є РЕБи, але наразі з появою оптоволоконних дронів це не працює. У нас у супроводі є людина, яка несе помпову рушницю, з якої в разі потреби буде збивати дрони. Такі випадки вже були. Але скажу, що зброї ми не маємо. Наша зброя – це лопати, щупи і, звичайно, наша людяність. Оце наша зброя.

Наш 21-річний волонтер підірвався на міні. Ми досі не можемо відійти від цієї втрати

У вашій команді також була трагічна ситуація, один із волонтерів – Денис Сосненко загинув під час місії. Пригадайте, будь ласка, як це було?

Денис Сосненко був молодим гарним 21-річним хлопцем. Коли почалась повномасштабна війна, він сказав, що 100% буде з нами, бо інакше не може. На його рахунку було багато витягнутих душ. І одного разу в районі населеного пункту Краснопілля він розвертався на машині й натрапив на протитанкову міну. Вони були вкопані, їх не було видно. І, на жаль, він загинув, ми не змогли його врятувати. Привезли до лікарні, він ще там розмовляв, але лікарі сказали, що його внутрішні органи дуже пошкоджені. Ось так ми його втратили. Ми досі з командою не можемо відійти від цієї втрати.

Після цієї трагічної історії ви якось змінили підходи до безпеки? Можливо, якось посилили їх щодо себе і своєї команди?

Звичайно, після цього випадку ми переглянули нашу безпеку. Але з кожним роком війни все змінюється. Тобто передбачити той або інший момент фактично неможливо. Хотілося б, звичайно, безпечніше працювати, але це неможливо. Ми вважаємо, що Денис нас захищає, а також душі тих загиблих хлопців, яких ми витягнули і яких чекають вдома рідні. 

Розкажіть, як ви одного разу під час місії самі підірвались на міні

У мене були такі моменти, коли я відчував, що щось відбудеться. За три дні до цього я підвернув ноги, коли стрибав, і трішки пошкодив око. І коли підірвався на міні, таке ж отримав поранення: пошкодження ніг і ока. Тоді мені просто пощастило вижити. Я вже через два тижні після поранення був на фронті.

Ви навіть не дали собі перепочинку?

Я, мабуть, боявся, що можу чогось не встигнути. Тобто я розумію, що життя це мить, і якщо ти не встигнеш допомогти не тільки світу живих, а й світу мертвих, то в цих пацанів, які там лежать, майже немає шансів повернутися до батьків. В якийсь момент ти розумієш, що якщо ти не будеш ризикувати, то і вони не будуть ризикувати. Тобто саме вони ризикнули своїм життям, щоб захистити наше майбутнє. Для нас це справа честі і наша місія на цій землі.

Олексій розчищає територію навколо знайденого тіла, щоб відшукати всі рештки. Фото: Гнат Голик, “Ґвара Медіа”

Я б ще хотіла пригадати нещодавній обмін тіл. В Україну вдалося повернути тіла 909 загиблих захисників. Ваша організація була долучена до цього процесу?

Звичайно, наша організація також збирає тіла російських солдатів, які потім йдуть на обміни і на репатріацію. Тобто пошукові групи на собі несуть увесь цей тягар. Треба розуміти, що, ризикуючи своїм життям, пацани заходять, забирають тіла російських солдатів, витягають з-під обстрілів, витягають з мінних полів, викопують їх з-під завалів.

Скільки вашій групі за час повномасштабної війни вдалося повернути тіл загиблих?

Загальна цифра – орієнтовно 2700 тіл з 2022-го по 2025 рік. Це тіла українських військових, російських військових і цивільних. І це не враховуючи евакуаційних дій, коли ми тіла просто перевозили з одного місця в інше. Якщо врахувати також їх, то буде орієнтовно 5000 тіл.

В який період війни вдалося повернути найбільше тіл?

Це два періоди: 2022 рік і початок 2023 року. А загиблих російських військових вдалося найбільше повернути в 2023-му і на початку 2024 року. Тоді було звільнено багато територій, на яких залишилося багато тіл загиблих російських солдатів. Найбільше їх було на бахмутському напрямку. Іноді ми заходили в ліс і бачили, що на ділянці 300 метрів лежить 60 тіл.

І наостанок, що вас стільки років тримає в цьому волонтерстві і допомагає рухатися?

Ми вважаємо, що ми збираємо не тіла загиблих людей, а збираємо душі. І коли ми збираємо ці душі, щоб повернути їх додому, ми розуміємо, що цей день прожили не випадково і не даремно. Тобто ти зміг зробити таку справу, яку мало хто може зробити. І ти знаєш, чим ти ризикуєш. І коли батьки звертаються до тебе, у тебе часто немає слів, щоб щось їм сказати, тому що ти таке саме переживаєш, коли знаходиш їхню дитину, бо ти доторкаєшся до найціннішого, що в них є. Це їхня родина, це їхнє дитя. Це дуже важливо. Ми стаємо, як одна родина. Коли ми зустрічаємося з близькими або спілкуємося з ними по телефону, ми стараємося підтримувати їх, а вони у відповідь підтримують нас своїми молитвами.